Моніторинг дотримання прав меншин:
Автор: Станислав Власенко Дата: 22.07.2002 09:44
Проект „Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві” Здійснюється за підтримки Фонду захисту прав людини - Міністерства зовнішніх справ і Співдружності Великобританії
… Членство у Європейському Союзі вимагає від країни – кандидата
стабільності інституцій,
що гарантують демократичний устрій,
верховенство права,
права людини, повага і захист меншин…
(Політичні критерії членства у ЄС, Копенгаген, 1993 р.)
Крим
Етнополітичні процеси: історичний контекст
Автономна Республіка Крим – наймолодше
адміністративно-територіальне формування у складі України.
Історично територія Криму входила до складу Римської та
Візантійської імперій, Золотої Орди, Кримського Ханства,
Російської Імперії, СРСР (у складі РРФСР). У 1954 г. півострів
увійшов до складу Української РСР, а з набуттям нею незалежності
став складовою частиною України як автономна республіка.
Переломним моментом в історії Криму, який наклав суттєвий відбиток
на його подальший розвиток і етноконфесійну ситуацію є приєднання
півострова в 1783 році до Росії. Встановлення новою владою
півострова нового економічного та правового порядку, а також
політика, спрямована на „витіснення туземного населення із насиджених місць” (А. Озенбашли) зумовили масову еміграцію
корінного і найбільш численного на той час населення Криму –
кримських татар – до Туреччини, Румунії, Болгарії, Польщі та інших
країн. В результаті трьох етапів еміграції, пік котрої припав на 10 століття, з Криму виїхали, за різними оцінками, від 500 тис. до 1
мільйона кримських татар. На 1921 р. кримські татари складали лише
25,7% населення півострова. За деякими оцінками, сьогодні лише в
Туреччині проживає близько 5 мільйонів кримських татар та їх нащадків. Небагаточисленні групи проживають також в Румунії,
Болгарії, США, Німеччині.
Другим, не менш переломним і трагічним моментом в історії Криму
стала масова депортація сталінським режимом народів Криму. Перше
масове вигнання зачепило кримських німців, підставою для депортації
яких стала „загроза можливої співпраці радянських німців з
окупантами”. Протягом 25 днів, починаючи з серпня 1941 р., із Криму були вивезені в Ставропольський край 61 тис. осіб, в т.ч. 50 тис.
німців і понад 10 тис. осіб інших національностей. Услід за
німцями були депортовані більш як 1,5 тис. етнічних австрійців,
румун, угорців та італійців.
18 травня 1944 р. почалася депортація кримських татар, в ході якої
було переселено в Середню Азію, Урал і Сибір близько 200 тис. осіб
– тобто все кримсько-татарське населення півострова. У ході
депортації і в перші роки висилки загинуло близько половини
депортованих кримських татар. В червні 1944 р. долю кримських татар розділили кримські вірмени, болгари і греки. Депортації зазнали
близько 11 тис. вірмен, більш як 12 тис. болгар та 14,5 тис.
греків. Разом з ними були відправлені на спецпоселення турки,
курди, перси, цигани, які теж проживали в Криму. Всього за роки Другої світової війни з Криму було депортовано близько 300 тис.
жителів.
Більшості представників депортованих із Криму народів в радянський
час було заборонено повертатися до Криму. Для кримських татар ця
заборона офіційно діяла до 1967 р., а фактично їм дозволили
повертатися на батьківщину лише наприкінці 80-х років. Масове
повернення депортованих кримських татар, вірмен, болгар, греків,
німців та інших народів почалося в 1989 р. – після прийняття
Верховною Радою СРСР Декларації „Про визнання незаконними та
злочинними репресивних актів проти народів, що підлягли примусовому
переселенню, і забезпеченню їх прав”.
Історичною особливістю Криму є різноманіття національного складу
населення. Тут формувалися три корінні етноси – кримські татари,
караїми та кримчаки. В різний час тут поселилися німці, греки,
вірмени, росіяни, українці, болгари, євреї, поляки, чехи, цигани, італійці, естонці та інші. На даний час в Криму проживають
представники більш як 80 національностей. Основну частину населення
півострова складають росіяни, українці, кримські татари. Значною є
також частка білорусів, євреїв, вірмен, греків, німців, болгар, циган, поляків, чехів, італійців. Нечисленні, але помітні в
культурі малі народи Криму – караїми та кримчаки.
Масове повернення на півострів раніше депортованих громадян внесло
значні корективи в етнічний склад населення Криму. Згідно з даними
ДУ МВС України в Криму, на 01.09.2001 рік в Автономну Республіку
Крим (без Севастополя) на постійне місце проживання повернулися і
були прописані 258,5 тис. кримських татар, а також 3,1 тис. вірмен,
болгар, греків і німців. Частка колишніх депортованих громадян у
складі населення Автономної Республіки Крим (без м. Севастополя)
досягла 12,1%. В Бахчисарайському, Кіровському, Первомайському,
Совєтському районах Криму вона складає від 24 до 29%, в Белогорському – 32% від загальної кількості жителів. Найменша
кількість репатріантів проживає в Ялті, де їх частка складає 1,1%,
в Керчі – 1,2%, в Алушті – 3, 3%, у Феодосії – близько 4%. За
попередніми даними останнього перепису населення України, проведеного в 2001 році, в автономній Республіці Крим зареєстровано
2 млн. 31 тис. жителів.
Забезпечення права на свободу віросповідання, релігійні громади і
міжконфесійна ситуація
Конфесійний склад населення Криму є багатоманітним. Жителі
півострова висповідають:
Православне християнство (росіяни, українці, білоруси, болгари,
греки, естонці);
Іудаїзм (євреї, кримчаки);
Караїм - окрема гілка іудаїзму (караїми);
Католицизм (чехи, поляки, німці, вірмени, білоруси, українці);
Протестантизм (німці, естонці);
Іслам (кримські татари, азербайджанці, татари Поволжя, Сибіру та
Уралу)
За даними Прокуратури АРК, на початок 2002 року в Криму
функціонували 972 релігійні організації, в тому числі 947
релігійних громад 48 конфесій і різних напрямків. Без реєстрації
статутів діють 58 релігійних громад. Щорічне зростання релігійної
мережі складає від 60 до 100 релігійних організацій. Підготовка
священнослужителів здійснюється в 5 учбових духовних закладах –
двох коледжах Євангельських християн-баптистів і трьох мусульманських медресе; діють 5 монастирів, 4 духовні місії і 4
братства. Найчисленнішою на півострові є Українська Православна
Церква (373 громади), котра разом з іншими православними гілками
складає 402 громади (42%). Кількість мусульманських громад за останні два роки зросла до 69, що складає 42% всіх нових релігійних
громад всіх конфесій. Крім того, на півострові діють 204 громади
протестанського напрямку. Кількість культових споруд, що
використовуються релігійними громадами, складає 432. На території
республіки зареєстровані та функціонують 9 релігійних друкованих
видань.
В цілому релігійну ситуацію в Криму можна охарактеризувати як
стабільну. Разом з тим, за останні два роки відбулися два достатньо
значні конфлікти, котрі в декотрих ЗМІ охарактеризувалися як
мусульмансько-православні. Мова йде про так званий „хрестоповал” і
суперечки навколо Успенського монастиря в Бахчисараї. За даними Комітету у справах релігій при Раді міністрів АРК, на півострові
можуть виникнути нові конфлікти, перш за все між віруючими
православних конфесій (між гілками Української Православної церкви
Московського Патріархату та Української Православної церкви Київського Патріархату, а також Української Автокефальної
Православної церкви). Крім того, конфлікти можливі в
мусульманському середовищі між прибічниками арабської та турецької
орієнтацій.
Організації етнічних меншин
Практично всі національно-культурні товариства і громади Криму
входять до двох великих об’єднань, що не так давно знаходилися у
стані неоголошеної конфронтації. Це – Асоціація національних
товариств і громад Криму (в минулому – Кримський республіканський
фонд культури) і порівняно нова організація під назвою Кримський республіканський фонд міжнаціональної згоди.
До Кримського республіканського фонду міжнаціональної згоди на сьогодні
входять:
Кримська азербайджанська громада;
Кримське угорське товариство;
Єврейське товариство "ЯД ЭЗРА";
Кримське республіканське суспільство казахів і киргизів
"Бирлик ";
Асоціація кримських караїмів "Крымкарайлар";
Кримська асоціація корейців "Коре";
Кримське культурно-просвітнє товариство кримчаків
"Кърымчахлар";
Кримське республіканське товариство литовської культури ім. М. К.
Чюрлениса;
Кримське республіканське земляцтво депортованих німців Криму
"Ландсманншафт";
Кримське товариство поляків;
Кримське товариство російської культури;
Національно-культурний центр татар Поволжя, Уралу і Сибіру
"Идель-Урал;
Кримсько-татарський фонд культури АРК;
Кримське естонське товариство культури;
Кримська громадська організація "Французское общество";
Кримське республіканське відділення громадських зв'язків з
українцями за межами України "Украина - Свит";
Керченський комітет товариства Данте Аліг’єрі - Асоціація італійців
Криму (м. Керч);
Республіканська федерація татар і башкир Криму;
Рада національних меншин "ЮБК-Равенство" (м. Ялта);
Республіканське товариство німців Криму "Видергебурт";
Міжнаціональний союз жінок АРК.
Асоціація національних товариств і громад Криму об’єднує :
Асоціацію єврейських організацій і громад Криму;
Кримське вірменське товариство;
Кримське білоруське культосвітнє товариство;
Кримське республіканське товариство болгар ім. П. Хілендарського;
Федерація греків Криму;
Кримська грузинська громада;
Російська громада Криму;
Кримське культурно-просвітнє товариство чехів "Влтава";
Кримське товариство курдів
Деякі національно-культурні товариства Криму ведуть досить активну
діяльність. Так, регулярні акції проводять товариства угорців,
євреїв, караїмів, литовців, росіян, татар Поволжя, Сибіру й Уралу,
кримських татар. З ініціативи вірменських, грецьких, німецького
товариств у ряді міст Криму відкрилися і діють недільні школи і
музичні колективи.
Крім того, у Криму діють наступні громадські організації:
Інтернаціональний жіночий клуб "Галатея";
Клуб молодих кримськотатарських родин “Ниет” (м. Сімферополь);
Клуб кримськотатарської молоді і молодих родин "Авес" (м.
Армянськ),
Ліга кримськотатарських жінок;
Ліга кримськотатарських юристів "Инициум";
Асоціація кримськотатарських працівників освіти
"Маарифчи";
Кримськотатарський молодіжний центр;
Російський культурний центр;
Російське товариство Криму;
Союз росіянок Криму;
Кримське республіканське товариство української мови ім. Т. Г.
Шевченка "Просвіта";
Товариство української культури.
ЗМІ мовами етнічних меншин у Криму
Через зрозумілі причини більшість друкованих і електронних ЗМІ в
Автономній Республіці Крим виходять російською мовою, однак
останнім часом спостерігається тенденція збільшення кількості
видань українською мовою . На сьогоднішній день таких видань уже шість: газети "Кримська світлиця", "Будьмо",
"Джерельце, "Кримспорт", "Думка" і
бюлетень "Кримськотатарське питання". Республіканським
комітетом з інформації Автономної Республіки Крим зареєстровано 15
видань, засновниками яких є представники різних кримськотатарських
організацій. Станом на 01.06.2002 р. регулярно виходять 5 найбільш впливових і тиражних кримськотатарських суспільно-політичних газет:
"Голос Крыма", "Арекет", "Янъы
Дюнья", "Авдет" и "Къырым", релігійна
газета "Хидает", а також 2 журнали - "Йылдыз" и
"Йылдызчик".
На жаль, більшість кримських видань мовами національних меншин
мають зазнають фінансові труднощі, і відтак виходять нерегулярно.
Більш-менш стабільно видаються газети "Извор" (болгарська
мова), "Хоффнунг" (німецька), "Голубь Масиса"
(вірменська), "Шолэм" (російська та єврейська). У цілому,
за даними Республіканського комітету з інформації АРК, структура
друкованих ЗМІ за мовами видання має вигляд:
№№ п.п
Мова видання
Кількість видань
1
Російська
223
2
Українська
5
3
Російська та українська
2
4
Кримськотатарська і російська
5
5
Інші
8
З урахуванням міжнаціональних особливостей регіону в Криму також
організоване телемовлення мовами національностей, що проживають на
півострові - кримсько-татарському, вірменському, болгарському,
німецькому, грецькому . У мережі передач ДТРК "Крым"
кримсько-татарська національна редакція займає 8,8 відсотків загального ефірного часу.
За даними Комітету з інформації АРК, структура національного
телемовлення на ДТРК "Крим" має вигляд:
№№ п.п Мова передачі
Ефірний час (у відсотках)
1
Російська
56,4
2
Українська
32,4
3
Кримсько-татарська
8,8
4
Болгарська
0,6
5
Грецька
0,6
6
Німецька
0,6
7
Вірменська
0,6
Останнім часом спостерігається збільшення обсягу віщання
українською мовою в північних і центральних районах Криму - ТРК
"Північний Крим" (м. Армянськ), ТРК "Экран" (м.
Красноперекопськ), радіостанція "Довіра -Юг" (м.
Феодосія).
Освіта і культура
На початок 2002 року, за даними Ради міністрів АРК, відкриті і
функціонують 11 шкіл із кримсько-татарською мовою навчання і 149
класів з поглибленим вивченням кримско-татарської мови і
літератури. Більшість кримських театрів (4) працюють російською
мовою, 1 - українською і російською і 1 - кримсько-татарською.
Діють також Республіканська кримсько-татарська бібліотека ім. И.
Гаспрінського, Республіканський кримсько-татарський музей мистецтв
і Всеукраїнський інформаційно-культурний центр у м. Сімферополі .
Для кадрового забезпечення шкіл, що відкриваються, і класів із
кримсько-татарською мовою навчання в Тавричному національному
університеті (ТНУ) було відкрито відділення кримсько-татарської
філології, у Кримському індустріально-педагогічному інституті -
факультет кримсько-татарської мови і літератури, закладена база для вчителів-предметників. У Кримському республіканському інституті
післядипломної педагогічної освіти ведеться щорічна перепідготовка
вчителів кримсько-татарської мови і літератури. Відкрито
спеціалізоване видавництво "Крымучпедгиз", що здійснює
випуск навчальної й учбово-методичної літератури
кримсько-татарською мовою. Здійснюється сприяння у виданні
художньої і публіцистичної літератури кримсько-татарською, вірменською, болгарською, грецькою і німецькою мовами.
Джерела конфліктного потенціалу Криму
Крим продовжує залишатися одним із найбільше конфліктогенних
регіонів України. Основним джерелом потенційних конфліктів є процес
повернення депортованих громадян на свою історичну батьківщину, що
пов'язаний з численними труднощами їх облаштування і
відновлення прав.
Напруженість міжетнічних відносин виявляється в
соціально-економічній, політико-правовій сферах, функціонуванні
мов, освіти рідними мовами, культури й у міжконфесійних взаєминах.
Серед перманентних конфліктів варто назвати конфлікти по лініях:
українські національні організації - російські національні
організації, кримсько-татарські національні організації - російські
національні організації, Українська православна церква Київського
Патріархату й Українська православна церква Московського
Патріархату (УПЦ МП). Крім того, у другій половині 2000 року спостерігалося ускладнення відносин між Духовним керуванням
мусульман Криму і Кримським єпархіальним управлінням УПЦ МП, що, на
думку спостерігачів, може призвести до переносу напруженості на
віруючих і населення в цілому.
Закарпаття
Активність організацій етнічних меншин і реакція на неї з боку інших груп
Етнополітична ситуація в Закарпатській області, населеній
представниками різних етнічних груп, де компактно проживає угорська
меншина (близько 200 тис. осіб), є непростою. Наприклад, протягом
останнього часу на Закарпатті активізувалася діяльність угорської
організації "Рух за ревізію кордонів Угорщини",
пов’язаної з правими силами в Угорщині. Зокрема, серед угорців
Закарпаття розповсюджуються листівка "Десять доводів на
користь ревізії кордонів" так званої "Великої
Угорщини" з “малою”. У зв'язку з цим Об'єднана рада
Закарпатської обласної організації партії "Реформи і
порядок" і Християнсько-народної спілки Закарпаття виступила
на сторінках закарпатського тижневика "Срібна земля" (№
25 від 8 червня 2002 р.) із заявою - протестом на ім’я Президента
України. У заяві, зокрема, говориться, що ".... при абсолютній
бездіяльності урядових кіл Угорщини "Рух за ревізію кордонів
Угорщини" розгорнув широкомасштабну шовіністичну та імперську
пропаганду перерозподілу міждержавних кордонів в Європі на користь
угорської нації... активісти "Руху за ревізію кордонів
Угорщини " використовують і положення новоприйнятого угорським
парламентом закону "Про статус угорців, що проживають у
сусідніх країнах".
Діяльність організації "Рух за ревізію кордонів Угорщини"
може викликати загострення міжетнічного протистояння в регіоні,
населеного представниками різних етнічних груп. Проблема
загострюється з новою силою через питання спорудження пам’ятного
знака на Верецькому перевалі. Даний знак, який, серед іншого, мав
би виконувати й роль символа угорської державності, планувалося
відкрити з нагоди 1100-ї річниці переходу угорських племен через
Карпати. Ставлення до будівництва цього пам’ятного знаку серед
українців та угорців Закарпаття неоднозначне. Наприклад, українські
національно - патріотичні товариства Закарпаття два роки тому
рішуче виступили проти "диктату і примусу виконувати положення
угорської конституції, а не української". В матеріалі
"Кому сприяти?" газети "Срібна земля" (№ 26, 15
червня 2002 р.) сказано: “Постає моральне запитання: чи можна на
кістках розстріляних січовиків будувати пам’ятник колишньому окупантові, який у крові придушив Карпатську Україну? Мабуть,
спорудження такого пам’ятного знаку необхідно для того, щоб
довести, що кордони Угорщини мають бути на Бескидах?" Цю
публікацію важко вважати виявом етнічної толерантності.
ЗМІ мовами етнічних меншин
10 червня на Закарпатті народилася перша радіомовна організація,
яка володіє правом цілодобового мовлення - РК "Громадське
радіомовлення". Специфіка даного проекту - у його
поліетнічності, поліконфесійності, полімовності. 80% передач
вестимуться українською мовою, решта 20 % - угорською, словацькою,
румунською та ромською (циганською) мовами. Даний проект підтримали
Фонд "Відродження" та "Рома медіа". На "Громадському мовленні" працює 24 працівники.
Трансляції “Світ ФМ" (частота 104,7 FМ) охоплюють
прикордонну смугу Карпатського Єврорегіону, до якого входять
прикордонні регіони Румунії, Угорщини, Словаччини та Польщі.
Створення такої радіомовної організації передбачає зменшення
міжнаціональної конфліктності у краї та прикордонних регіонах
Карпатського Єврорегіону.
Громадянські ініціативи
25 червня у м. Берегово Закарпатської області було проведено
круглий стіл з нагоди 10-ої річниці прийняття Закону "Про
національні меншини в Україні" за участю лідерів національно-культурних товариств краю, представників обласної
виконавчої влади, депутатів Верховної Ради Іштвана Гайдоша та Івана
Різака, посла Угорщини в Україні Ференца Контри, генерального
консула Угорщини в Ужгороді Золтана Сокача, представників
консульства Словаччини. У ході круглого столу представники національно-культурних товариств Закарпаття піднімали питання
вирішення проблем задоволення потреб національних меншин у виданні
газет на мовах меншин, функціонування та фінансування
культурно-освітніх закладів. Представники національно-культурних
товариств краю піднімали також питання необхідності більш повного
виконання органами влади Закону "Про національні меншини в
Україні”. За даними обласного управління юстиції, на території
Закарпатської області діє більше за 500 осередків
національно-культурних товариств, 43 з яких мають статус обласних.
Освіта, культура
За даними обласного управління у справах національностей та
міграції, в області у 70 навчальних закладах навчання ведеться
угорською мовою, в 11 школах навчання ведеться румунською мовою, у
3 - російською, у 44 - двома-трьома мовами. Працює сім недільних шкіл з ромською, єврейською, польською, вірменською мовами
навчання. На сьогодні у Закарпатській області діє п’ять центрів
художньої творчості, близько ста будинків культури та клубів у яких
працює майже 500 колективів художньої самодіяльності національних меншин. В області працюють театри: Український драматичний в м.
Ужгороді, Російський драматичний в м. Мукачево, Угорський
драматичний в м. Берегово, самодіяльний циганський в м. Ужгороді.
Життя представників національних меншин висвітлюють 15 газет, 4
журнали, ведуться теле- та радіопередачі угорською, румунською, німецькою, словацькою мовами.
Прикарпаття
Освіта, культура
Сьогодні у Прикарпатті, згідно із заявами представників обласної
держадміністрації, які займаються питанням національних меншин, не
існує проблем із відкриттям шкіл для національних меншин та
відкриттям аналогічних класів в українських школах. Зокрема, в м.Івано-Франківську серед майже трьох десятків загальноосвітніх
шкіл працює одна з російською мовою викладання. Російська громада,
найчисленніша серед національних менших в області, зараз заявляє,
що повністю задоволена таким становищем. В одній зі шкіл
Івано-Франківська та Коломиї (Коломийський район) функціонують
класи з польською мовою викладання, спрямовані на навчання
представників польської меншини. Автономно, поза компетенцією
обласного управління освіти, при обласній синагозі в
Івано-Франківську функціонує приватна школа для єврейських дітей.
Галицька районна газета “Галицька хвиля” в кількох публікаціях
впродовж червня намагається вкотре привернути увагу до історичної
спадщини, яка пов’язана з проживанням упродовж кількох сотень
років у м.Галичі представників унікальної національності –
караїмів. Зараз їх в Галичі залишилося близько 10-ти чоловік.
Основний зміст публікацій є таким. Місто Галич, яке ще до часів
Середньовіччя було одним з великих урбаністичних центрів у Європі,
стало притулком для представників багатьох найрізноманітніших
національних груп та народів. Одним з них були караїми. На сьогоднішній день караїми переважно асоціюються навіть у свідомості
фахівців як народ, представлений у державі Кримською асоціацією
караїмів. Однак мало кому відомо, що караїми ще в 14 столітті
примандрували до Галича. Хто ж такі галицькі караїми? Варто насамперед сказати, що вздовж правого берега Дністра від ринкової
площі в нинішньому Галичі попри церкву Різдва Христвого пролягла
вулиця Караїмська, яка дістала назву на честь її корінних мешканців
– караїмів. Колись тут знаходилась також кенаса – караїмська божниця. Караїми потрапили у 13-му столітті до Галича за сприяння
князя Данила Галицького. У місті постійно їх проживало не більше
2-3-рьох сотень. Вони говорили своїм окремим діалектом, який
зберегли дотепер, і мають надзвичайно багатий фольклор, традиції і
культуру. На жаль, кенаса в радянські часи була зруйнована. Однак
зберігся давній караїмський цвинтар, на якому похований, зокрема,
видатний караїмський поет Захарія Абрагамович. Журналісти
закликають місцеву владу зберегти унікальну спадщину, залишену
караїмами. Адже пам’ятки архітектури, навіть ті, які збереглися,
поступово руйнуються, втрачається ще одна з унікальних сторінок
історії Галичини, пов”язана з життям однієї з національних меншин.
Нетолерантні стереотипи
Ставлення до етнічних меншин з боку окремих представників влади на Івано-Франківщині якнайкраще виявилося в перебігу минулої
передвиборчої кампанії. Голова обласної держадміністрації Михайло
Вишиванюк, підтримуючи в ході парламентських виборів кандидатуру
свого заступника Миколи Шкрібляка, який балотувався по
Надвірнянському виборчому окрузі, звинуватив його основного
опонента, представника передвиборчого блоку Віктора Ющенка “Наша
Україна” Романа Зварича в тому, що він належить до однієї з
ортодоксальних єврейських міжнародних організацій. Ця заява на
прес-конференції стала результатом певного настрою, який панує в
середовищі місцевих чиновників, які в приватних розмовах здатні в
усіх бідах звинувачувати “жидів” або ж “москалів”.
Висвітлення етнічної тематики і міжетнічних стосунків у ЗМІ
Обласна молодіжна газета “Світ молоді” за 21 червня 2002 року
опублікувала серію антиєврейських анекдотів. Ця начебто несуттєва
публікація насправді сприяє зміцненню стереотипів, які вкорінені у
свідомості пересічного галичанина. Водночас варто наголосити, що до
цього часу на Івано-Франківщині лише життя однієї російської національної меншини висвітлюється раз на місяць на окремій
сторінці обласної газети “Прикарпатська правда”. Представники
інших національних меншин заявляють, що їхні громади не мають
фінансової спроможності здійснювати бодай такі одноразові
публікації в місцевих виданнях. Цьому не сприяє і місцева влада,
яка також постійно нарікає на відсутність коштів. У вигідному
становищі саме в цьому контексті перебуває польська громада на
Івано-Франківщині. Вона отримує вагому фінансову та моральну
підтримку з боку польської держави. Це втілюється в цілому ряді
українсько-польських спільних проектів на місцевому рівні:
постійний обмін студентами та творчими колективами, поїздки митців,
організація виставок, науково-практичних конференцій та семінарів, вагома підтримка Католицької церкви на Івано-Франківщині. Усе це
допомагає подолати стереотипи, які через складні історичні
обставини сформувалися в галичан у ставленні до поляків. Отож
статті у місцевій пресі, зокрема обласній газеті “Галичина” та
інших, стосунки між поляками та українцями показують винятково в
позитивному світлі.
Незважаючи на нечисленність німецької громади на Прикарпатті, її
робота також широко представлена в місцевих ЗМІ. Це здебільшого
наслідок діяльності колишніх мешканців Івано-Франківщини, які під
час Другої світової війни залишили регіон і зараз є громадянами
Німеччини або ж Австрії. Вона є засновниками численних благодійних організацій, робота яких спрямована на Прикарпаття. Вантажі
гуманітарної допомоги, медичне обладнання, робота з впорядкування
колишніх німецьких поселень та цвинтарів – усе це діяльність цих
структур. Благодійні організації та фонди тісно контактують з невеликою громадою німців (близько 30 осіб) в області.
Щодо публікацій про стан національних менших на Прикарпатті
впродовж останніх кількох тижнів, то івано-франківська міська
газета “Західний кур’єр” за 21 червня повідомила, що кілька
десятків циган, яких за розпорядженням мерії силоміць було відправлено на Закарпаття, повернулися на Івано-Франківщину. Отож,
як зауважують журналісти, варто очікувати продовження історії з
“депортацією” циган.
Оцінка стану дотримання прав меншин у регіоні
Загалом варто констатувати, що Івано-Франківщина залишається
стабільним регіоном у контексті співіснування, стосунків та
ставлення між різними національними групами. Однак зважаючи на те,
що історичний досвід Галичини позначений трагічними сторінками,
коли представники певних національних меншин (поляки, росіяни) приходили сюди як окупанти, наклав відбиток на ставлення до цих
національностей і в наш час. Стереотипи та певні етнічні міфологеми
підживлюються переважно на побутовому рівні. Місцеві засоби масової
інформації відійшли від нагнітання істерії у ставленні до
національних меншин, як це було ще десять років тому. Зараз можна
вести мову про виважену та толерантну політику на місцевому рівні
щодо національних меншин як з боку влади, так і ЗМІ.
Львівщина
Історичний і політичний контекст проблеми “Цвинтаря орлят”
21 червня 2002 р. знову було зірвано відкриття меморіалу польським
військовим на Личаківському цвинтарі. Тепер стороною, що зірвала
двосторонні домовленості між президентами Кучмою і Кваснєвським
виступила Львівська міська Рада.
Зважаючи на значний міжнародний резонанс, ця проблема вимагає
детального пояснення. Основним "каменем спотикання" в
історії з відкриттям "Цвинтаря орлят" є не сам пантеон
польським, а також американським і французьким військовим, що
воювали на польському боці і загинули в 1918-1919 рр., а лише напис
на ньому. Польська сторона категорично вимагає формулювання
"Героїчно полеглим у боротьбі за Польщу" – саме в такій
формі напис на пам’ятнику існував до 1939 року, коли радянська
влада захопила Львів та зруйнувала тодішній пантеон. Натомість,
міська Рада Львова апелює до того, що війна, в котрій полягли
"орлята", була антиукраїнською та загарбницькою (велась
не на території Польщі), тому слова "героїчно", а тим
більше "за Польщу" (в українському Львові), сприйматимуться як образа тими українцями, що боронили Львів, та їх
нащадками. Принципова згода щодо відновлення пантеону Орлят та його
відкриття досягнута. Більше за те, Пантеон, фактично, вже
збудований.
До конфлікту додаються заклики українських націонал-патріотичних
сил спочатку відкрити пантеон, котрий вшановуватиме пам'ять
воїнів УГА та УПА (українська сторона тодішнього конфлікту), а вже
опісля відкриттям "цвинтарю Орлят" вшановувати поляків. Час від часу лунають поодинокі заклики взагалі не відкривати
пантеону, проте вони є нечисельними.
Львівська міська Рада не ухвалила подання мера міста про відкриття
пантеону 21 квітня, а потім і наприкінці травня цього року.
Президент Кучма був змушений офіційно перепрошувати президента
Польщі Кваснєвського. З огляду на принциповість позицій Польщі,
очевидно, Львів буде змушений, під тиском Києва, піти на поступки і
відкрити пантеон польським воякам з суперечливим написом. Це може
спричинити новий виток застарілого негативного ставлення
західноукраїнців до поляків, особливо зважаючи на те, що у Львові
налічуються десятки тисяч осіб, котрі історично, родинно, ментально пов'язані з загиблими від рук поляків українськими військовими.
Вони також висловлюють свої інтереси і претензії на історичну
справедливість. Без відповідних дій влади конфлікт може вилитись у
непередбачені форми: від протестів під час відкриття Пантеону
(мітинги, масові акції тощо), до можливих актів вандалізму та несанкціонованого демонтажу елементів конструкцій Пантеону (що
викличе різкий негативний міжнародний резонанс щодо України).
Виходячи із значної актуальності і резонансності теми, фактично,
кожний засіб масової інформації у Львові та області приділяв
проблемі Личаківського цвинтаря цілий ряд матеріалів. Проте
найбільше публікацій містили "Поступ", "Високий
Замок" та "Експрес" (від 1994 року (початок
будівництва Пантеону до сьогодні).
Проблема стосунків російської громади та російськомовного населення Львова
з українською громадою
Ситуація, пов’язана з нападом на Російський Культурний центр ім. О.
С. Пушкіна, має виражене етнічно-мовне забарвлення. У вікно
приміщення Російського Культурного Центру ім. О.С. Пушкіна (вул.
Короленка, 1) ще 12 квітня 2002 р. невідомі кинули пляшку з
невстановленою рідиною. В результаті від уламків скла постраждали
двоє осіб (легкі поранення). Керівництво РКЦ звинувачує в інциденті
націонал-патріотичні сили Львова. Ця подія знову спровокувала
широку дискусію в місті навколо національної проблематики у Львові.
Назагал, основною передумовою ситуації можна вважати загибель
українського композитора І. Білозіра (8 травня 2001 р.) і
специфічний, мовно-національний контекст цієї трагічної події. Це
послужило початком кампанії з припинення “русифікаційного впливу”
на жителів Галичини (закриття "Нашего Радио" шляхом
відмови у продовженні ліцензії), зменшення обсягу продажу
російськомовної літератури (шляхом ускладнення процедури отримання
ліцензії на торгівлю), заборона закладам відпочинку та харчування гучно транслювати російськомовних виконавців (шляхом обмеження
дозволеного рівня гучності). Такі дії місцевої влади викликали
реакцію двох типів: це зупинило ріст антиросійських настроїв в
україномовному середовищі: зменшення зовнішніх етнонаціональних
подразників та ріст україномовного сектору відпочинку (книги,
музика, кінематограф, поезія тощо) дало симпатикам "ілюзію
перемоги"; але після періоду заляканості викликало негативну
реакцію російськомовної групи жителів Львова, особливо тої частини,
що була зорганізована в рамках РКЦ ім. О. Пушкіна.
Керівництво РКЦ розпочало активну кампанію проти дій, які
визначалися ним як ущемлення прав росіян у Львові, посилаючись на
"шквал антиукраїнських настроїв у російськомовному
середовищі". Офіційне видання РКЦ (газета "Новий
день") стало рупором кампанії та перевело конфлікт у
соціально-політичну площину, тенденційно та однобоко висвітлюючи
історичні факти та події сьогодення. В результаті до Львова з метою
інспекції прибув Верховний Комісар Місії ОБСЄ з питань прав
національних меншин Макс Ван дер Стул, який не помітив суттєвих
політичних чи культурних обмежень прав російськомовної громади.
Навпаки, він наголосив на виключно привілейованому становищі
вищезгаданої громади порівняно з українською діаспорою в Російській
Федерації. Відтоді конфліктність ситуації поступово знижується.
На виборах представники РКЦ зазнали повної поразки : кандидат від
російськомовної громади на посаду мера набрав менше 1 % голосів, не
було обрано жодного депутата міського чи обласного рівня,
"Русский Блок" на виборах до ВР у Львові набрав мізерну кількість голосів. При цьому 13-15 % жителів Львова (серйозний
електоральний ресурс) є носіями російської мови та культури. Їх
відмова підтримати запропонованих РКЦ кандидатів говорить про
несприйняття ними гасел, з якими йшлина вибори кандидати від РКЦ. .
Незважаючи на незрозумілість мотивів (адже винних не було
знайдено), найбільш вірогідним варіантом розвитку конфлікту
видається його подальше згасання. Очевидно, що ким би акція не була
організована, вона задумувалась та реалізовувалась виключно з метою
спровокувати новий інформаційний привід. Нові спалахи конфлікту
залишаються потенційно можливими, проте якогось масового
забарвлення без серйозного каталізатора вони не отримають. Ця тема
широко висвітлювалась львівськими виданнями "Поступ", "Високий Замок", "Експрес", FM-станціями
"Радіо-Люкс", "Львівська Хвиля", телекомпаніями
"Міст", "ICTV", "СТБ",
"1+1" тощо.
Одещина
Ситуація навколо одеського обласного центру культури “Україна”
Рішенням господарського суду Одеської області від 11 червня 2002 р.
одеському обласному центру культури “Україна” належить покинути
приміщення, що знаходиться за адресою: вул. Рішельєвська, 9а. Ця
будова є пам’ятником архітектури місцевого значення і є у віданні
Управління охорони об’єктів культурної спадщини
облдержадміністрації. Ще 11 лютого 2002 року в ООЦ “Україна”
прийшла письмова претензія від орендодавця про достроковий розрив
орендного договору з приводу несплати орендної заборгованості з 1 вересня 1999 р. ООЦ “Україна” було запропоновано звільнити
приміщення до 14 березня 2002 р. під загрозою подання проти нього
судового позову. Пізніше директор ООЦ “Україна” поступово погасив
заборгованість, однак вирок суду виявився суворим.
Подія викликала обурення окремих громадських організацій та діячів
культури, які були проінформовані з цього питання. Однак кидається
в очі ігнорування проблеми місцевими ЗМІ. Виключення становить
газета “Вечірня Одеса”, яка підняла це питання (це також єдина
газета, яка приділила увагу конфлікту з приводу закриття 20 червня
2002 р. в Одесі україномовного радіоканалу “Радіо на Троїцькій”. З
припиненням його діяльності мовлення українською мовою в місті
скоротилося на 50%).
В опублікованих листах, що стосуються цієї проблеми зустрічаються
такі аспекти:
Закриття ООЦ “Україна” – “єдиного в Одесі закладу, де
відбувалися різноманітні акції літературно-мистецького життя
міста,...заходи, спрямовані на відродження національної культури -
...ставить під загрозу нормальне функціонування і розвиток культурницької інфраструктури в Одесі”.
Засмучення, яке виникає при порівнянні економічних та
просто житлових умов центрів грецької та болгарської культури (які
мають пристойні приміщення з євроремонтом та ін.) і зовнішніх
умов центру “титульної” національної культури.
Думка, що ООЦ “Україна” нашкодила зміна назви, яка була
зафіксована розпорядженням облдержадміністрації № 807/а-99 від 21
серпня 1999 р. Раніше ця назва була “Одеський обласний ДЕРЖАВНИЙ центр української культури”.
Над випуском працювали: Ленур ЮНУСОВ, журналіст (Симферополь),
Іван Костюк, незалежний журналіст (Івано-Франківськ), Олександр Шумельда,
Центр політичних досліджень (Львів), Андрій Вишняк, Центр громадських
ініціатив (Закарпатська обл.), Олена Гловацька (Одеса), Галина Усатенко,
Олеся Мигаль, Інна Підлуська, Фонд “Європа ХХІ”
Керівник проекту – Юлія Тищенко
|
Ваши комментарии
|
Чат
Опросы
Музыка
Треки
НеForМат
Академия
Целит
Юрпомощь
О сервере
О проекте
Юмор
Работа
О нас
Earn&Play
Для контактов
skype:noo.inc
|
